Внутрішня Європа

Внутрішня Європа

Цього разу дорогою назад на автошляхах було багато поліцейських постів, особливо на заході України. Я піймала штраф за перевищення швидкості в населеному пункті ще на Закарпатті – буквально після перетину кордону. І ось на які думки це мене наштовхнуло…

В мене був пасажир. Перше, що він спитав, коли я повернулася після спілкування з постовими: а що, порішати не вийшло?

Мені таке навіть в голову не прийшло. Поліцейські були чемні, ні на які хабарі не натикали, продемонстрували мені показники на приборі – 89 км/г замість 50. Так, я десь щось чула, що прибори якісь недосертификовані – але вони мені показали сертифікат (на мою вимогу). І що можна не платити, подавати до суду чи ще щось. Але я дійсно їхала десь з такою швидкістю, я дійсно порушувала, та й штраф всього 250 грн. І, якщо ще чесніше, порушую я набагато частіше – а штрафи ловлю приблизно раз на рік. І заодно, спілкуючись з постовими, вивчаю правила руху. Тепер я вже точно запам’ятала, на скільки можна перевищувати. І що буде, якщо не зупинитися. Ну а чому б не поспілкуватися, не поставити питання, поки тобі виписують квитанцію? У попередніх подібних історіях я вивчила, під якими знаками і на якій відстані від зупинки не можна зупинятися; як правильно робити розворот на трасі; і що буває, якщо задути в прибор більше проміле, ніж дозволено законом.

Але я не про це. А про мислі-мої-скакуни. В описаній вище ситуації, включно с питанням про «порішати», я раптом подумала: а дійсно, я ж не їду на швидкості 89 км/г скрізь угорські села. Хоча там ні поліцаї не стоять, а ні штрафи на основі показів камер нам – поки що – не приходять. Так, звичайно, і угорці, і я там іноді відходять від букви закону. Наприклад, автотрасою їдуть 150, а не максимум 130 – приторможуючи тільки під камерами. І в Будапешті десь на кільцевій ідуть не 70 чи 90, а швидше. Але загалом – звичайно, там дотримуються ПДД набагато більше.

Так, там високі штрафи. І невідворотність закону. Але що нам заважає повчитися цьому, поки порушувати не стало надто дорого і у нас?

Я просто подумала про себе. Я ж вирішила жити, ніби я вже в Європі, ще багато років тому – як то кажуть, до того, як це стало мейнстрімом.

Я не кидаю сміття під ноги.  Я вітаюся і посміхаюся. Я поводжуся чесно в усіх ситуаціях. Я не намагаюся нікого надурити, «взяти те, що погано лежіть» (в цивілізованому світі це назівається вкрасти). Я сплачую податки – власне, саме зараз намагаюся остаточно легалізувати всю свою діяльність та платежі. Я дотримуюся законів. І мені пофіг, що хтось робить інакше. Це моя внутрішня еміграція, в якій я живу вже не перший десяток років. Частині цих правил «здорових людей» навчили ще батьки. Частину я перейняла в подорожах. І продовжую вчитися хорошому.

То ж, подумалося мені, чому я не йду до кінця? Чому дозволяю собі поводитися інакше, як тільки перетнула кордон? Може варто ще більше «починати з себе»?

Цей текст – просто роздуми на тему і тренування писати українською. Далі буде!

Leave a Reply

%d bloggers like this: